Традиція косівської мальованої кераміки

Традиції косівської мальованої кераміки – відгомін віків

Збережені з кінця XVIII століття  традиції косівської мальованої кераміки як невід’ємної  частина нематерiальної культурноi спадщини гуцулiв – етнографiчної rрупи українцiв, що здавна проживає на територii Карпат України – мають сьогодні поширення в м. Косів та прилеглих селах Пістинь, Вербовець, Старий Косів, селище міського типу Кутів.

Кошак П. (1860-1942) Баклага. Посудина. Поч. ХХ ст. с. Пістинь. 23,8х19. Глина, ангоби, полива. Формування на крузі, гравірування, розпис, глазурування

Гончарство в цьому регіоні відоме ще з ХV-ХVІ ст. Упродовж віків від покоління до покоління передавалися традиції, майстерність, творчі особливості.  Роль головного осередку народного гончарства у XVIII столітті відігравало с. Пістинь. Традицiя розвивалась також у пiдгiрських центрах: м. Косiв (з селами Монастирське, Москалiвка, Старий Косiв, Смодне, Вербовець), селищі Куги та Старi куги. Тут склалися своя керамічна школа, свій стиль, своя традиція.

Сюжетні розписи пістинських майстрів ближче до народного примітиву, а улюблені мотиви орнаменту – трикутники та їхні комбінації, які вкривають стінки посудин і береги мисок.

З XIX століття центр гончарства перемістився в м. Косів. Так формувалися впізнавані ознаки косівської кераміки:

• триколірна гама (жовтий, зелений, коричневий), пов’язана зі сприйняттям природи (сонце, гори, земля);
• відображення життя гуцулів, їхніх вірувань і традиційного побуту;
• застосування біблійних сюжетів та зображення святих, церков і дзвіниць.  

У другій половині XX ст. створюються цехові виробництва. Сьогодні традиція розвивається у двох руслах: дрібне цехове виробництво і приватні творчі майстерні.

Що і як виробляли 

Бахматюк О. (1820-1882). Кахля «Пан та кучер». Друга пол. ХІХ ст. м. Косів. 22,4х19,6. Глина, ангоби, полива. Формування на крузі, гравірування, розпис, глазурування

Ковбасинник М. Поставник. 1867. Косів. H-24; Dd-18,6; 7. Глина, ангоби, полива. Формування на крузі, гравірування, розпис, глазурування

Бахматюк О. (1820-1882). Кахля «Півень». Сер. ХІХ ст. м. Косів. 22х19,8. Глина, ангоби, полива. Формування на крузі, гравірування, розпис, глазурування

Головною рисою гончарства є рукотворність. У тому й полягає унікальність кожного керамічного твору. Більшість виробів гончарі точили на гончарному крузі й виготовляли переважно ужитковий посуд із місцевої сировини – глини темно-сірого кольору, яка при випалюванні давала червоний відтінок. Сформований на гончарному станку чи зліплений виріб злегка підсушували і поливали поверхню «побілкою» (біла глина), яку привозили з центральних та східних областей України. Таку назву глина має тому, що нею підбілювали хату чи піч. «Побілку» (ангоб) розтирали чи мололи в барабанах з водою, довівши до потрібної густини, проціджували, а відтак поливати виріб. Далі посуд підсушували до такого стану, щоб ангоб не прилипав до рук. Так виріб готували до розписування. Технологічні традиції збереглися крізь віки.

Асортимент виробів був досить широким: горщики та ринки для приготування їжі; глечики для молока; кухлі та дзбанки, баньки, корчаги, баклаги, куманці та барильця для рідини; пасківники та поставці для випікання пасок; макітри для розтирання маку; миски, банки, горнятка. 

Основою яскравої декоративної системи гуцульської кераміки на початку XIX століття став ритований розпис. За цією технікою виріб повністю вкривали тонким шаром білої глини, на підсушеному білому тлі писаком гравіювали контур орнаменту, заповнювали його площини коричневим ангобом та перший раз випалювали. Завдяки цьому на білому тлі проглядається сіра глина, утворюючи графічний малюнок. Контррельєфні лінії - рівчаки, які утворює писак, служать для того, щоб під час випалу фарбники не розтікались по черепку. Після цього предмет розмальовували керамічними фарбами жовтого та зеленого кольорів, вкривали поливою і вдруге випалювали. Триколірна гама забарвлення виробів (жовтий, зелений, коричневий) є ознакою косівської кераміки, що пов’язана із сприйняттям природи: жовтий символізує сонце, зелений - карпатські гори, коричневий - землю. Інколи майстри додають до триколірної гами синього кольору. На керамічних виробах особливою ознакою «традиції» є відображення життя гуцулів, їх вірування, традиційний побут (засобами наївного малювання). В оздобленні посуду використовували ще один цікавий засіб – затіки: спрямовані в бік плями зеленої поливи надавали композиції динамізму. 

Окрім звичайних для всієї України посудних форм, на Прикарпатті виготовляли посудини для вина – дископодібні плесканці, дзбанки для рідини, вузькогорлі баньки для олії, кільцеподібні колачі. Особливою, властивою лише Прикарпаттю керамічною формою є великі свічники для однієї свічки, так звані поставники, які прихожани дарували церкві.

Виготовляли також кахлі, на прямокутному просторі яких майстри відображали навколишні події – працю селянина, розваги й свята, панський виїзд, вершників, музик і танцюристів, сцени полювання та різних тварин (олень, лев, ведмідь, півень, риби тощо). Тим самим створювалися своєрідні хроніки місцевого життя.

Поширеними на кахлях були сюжети релігійного змісту: церковні споруди, хрести, образи святих. 

Носії традиції. Видатні майстри Пістиня й Косова

Цвілик П. (1891-1964). Баран. Підвазонник. 1959. м. Косів. 24,8х26,4х15. Плесканець. 1950-ті. м. Косів. Н-27. Глина, ангоби, полива. Формування на крузі, гравірування, розпис, глазурування

Баранюк Й. (1863-1942) Миска. Поч. ХХ ст. м. Косів. H-8; Dd-26,5; 12,5. Глина, ангоби, полива. Формування на крузі, гравірування, розпис, глазурування

Вербівська Н. (1929 р.н.) Ваза. 1961. м. Косів. H-34; Dd-13; 13,5. Глина, ангоби, полива. Формування на крузі, гравірування, розпис, глазурування

Розвиток кераміки Пістиня пов’язаний з творчістю династії Зінтюків, зокрема Дмитра, роки інтенсивної праці якого припадають на 1840-1865-й. Відомий представник пізньої генерації пістинських майстрів – Петро Кошак (1860-1942).

Особливістю творчості визначного майстра косівської кераміки Михайла Баранюка (1834-1902) з Москалівки, присілка Косова, було центрове розташування малюнка, симетрична і врівноважена композиція. Стрункими орнаментальними мотивами вирізняється творчість Йосипа Баранюка (1863-1942), останнього з визначних майстрів Москалівки.

Майстер косівської кераміки третьої чверті XIX століття Олекса Бахматюк (1820-1882) збагатив традицію косівської мальованої кераміки новим елементом – так званою бахметіївською квіткою: її серединкою є еліпс, заповнений ільчастим письмом і оточений капанкою. Навколо квітки – ореол – жовта смуга, обмежена зубчастою лінією. Твори Бахматюка експонувались у Відні в 1873 році і Львові у 1877-му. Відвідавши виставку в Коломиї у 1880 році, австрійський імператор Франц-Йосиф І  придбав цілу піч роботи майстра. 

Традиції косівської кераміки продовжили майстри другої половини XX століття: Павлина Цвілик (1891-1964), Вікторія Волощук (1932), Надія Вербівська (1929). Їхні твори виразні як за формою, так і за розписом. 

Нині традиція розвивається в двох руслах: як дрібне цехове виробництво і приватні творчі майстерні.

Серед її відомих носіїв – Оксана Бейсюк, Христина Балагурак, Богдан Бурмич, Іванна Козак-Ділета, Валентина Джуранюк, Уляна Шкром’юк, Марія Гринюк, Василь Стрипко, Михайло Сусак, творча родина Ігоря, Христини та Терези Троць і багато інших цікавих художників.

2015 року косівська мальована кераміка вперше була представлена у Афінах (Греція), де відбулись майстер-класи та виставка робіт родини Троців та наймолодшої учасниці п’ятирічної А. Слави). На Косівщині проводяться щорічні етнічні фестивалі, зокрема «Лудинє-фест» та «Мальований дзбаник», які збирають велику кількість шанувальників керамічного промислу.

У 2016 році традиції косівської мальованої кераміки було включено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.