- Автентичні смаки України
- Нематеріальна спадщина
-
Елементи нематеріальної спадщини
- Оперні театри
- Дерев’яні церкви
- Музеї просто неба
- Про проект
- Youtube
UaEn
Створено за підтримки
Google Україна
Автор
Ірина МатяшДоктор історичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, Голова Наукового товариства історії дипломатії та міжнародних відносин, провідний науковий співробітник Інституту історії України НАН України. Дійсний член Української вільної академії наук в Канаді, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат премії імені М. Костомарова НАН України (Київ)
Думи (український героїчний епос, українські народні думи) є особливим за поетикою і способом виконання жанром українського фольклору, незаперечним свідченням багатої культури і блискучої талановитості нашого народу.
Це нерівноскладові епічні пісні, які зафіксували народну інтерпретацію історичних подій XV-XVII ст. (татаро-турецька неволя; польсько-литовський гніт, героїзм українських козаків-лицарів) і втілюють глибоко закорінені в міфопоетичному мисленні моральні принципи та ідеали, пов’язані з ідеєю національної незалежності та особистої гідності. Термін «дума» запровадив до наукового обігу Михайло Максимович 1827 року.
Думи – є пісні, виконувані виключно бандуристами. Від пісень вони відрізняються характером більш розповідним або епічним і вільним розміром. Вірші майже завжди римовані. Зміст здебільшого історичний.
Джерелом інформації, котра розкриває специфіку української ментальності, є символіка дум. Вона ґрунтується на притаманному міфопоетичній свідомості розумінні гармонійної єдності людини з природою. Тому текстам старшої групи дум притаманне шанобливе звертання до природи, мотив спорідненості козака або невільника з тваринами або птахами. В непорушності родинних зв'язків і суворому покаранню тих, хто на це здатен, виявляються в думах сліди родинного культу; у магічній силі батьківського благословення; в повсякчасній турботі матері або батьків про свою дитину. В неволі і перед смертю козаки згадують не свою кохану, а матір і батьківщину, посилають додому звістку про свою загибель. Ці епічні мотиви мали величезне виховне значення і характеризували думи як своєрідне українське явище.
Думи належать до наймолодших епосів народів світу. Наприклад, шумеро-аккадський «Епос про Гільгамеша», давньогрецькі епічні поеми «Іліада» та «Одіссея», карело-фінська «Калевала», нартський епос народів Північного Кавказу виникли ще в І тисячолітті до нашої ери. «Однолітками» українських дум були узбецький «Алпамиш», киргизький «Манас», калмицький «Джангар». Час виникнення жанру дум (XV століття) збігається з одним з найважливіших історичних етапів формування української нації – її боротьбою проти іноземних загарбників, тому вони мають яскраво виражений національний характер.
Виконувалися думи у супроводі музичних інструментів: кобзи, ліри, бандури. Виконавців дум ‒ кобзарів (бандуристів, лірників) ‒ шанували в народі як носіїв ідей високої духовності та національної самосвідомості. Сліпими вони мандрували Україною з хлопчиками-поводирями.
Чи не найяскравішою особистістю серед кобзарів у XIX столітті був Остап Вересай з Прилуччини. Унікальність його виконавської манери вражала дослідників, художники писали його портрети, а виступ 1874 року під час археологічного з’їзду в Києві спричинив зацікавлення українськими думами в Європі. У 1959 році у Сокиринцях засновано кімнату-музей Остапа Вересая, а у 1978-му – встановлено пам’ятник.
Як символічний код національної історії і культури починаючи з 30-х років XX століття думи викликали неприйняття радянською владою, що спричинило репресії проти кобзарства.
Першим загальновизнаним записом дум вважається виявлений академіком Михайлом Возняком запис думи «Козак Нетяга», зроблений Кондрацьким, датований приблизно 1693 роком.
Систематичне збирання, вивчення і публікація текстів дум розпочалося у 10-20 роках XIX ст. на території тодішньої Полтавської губернії, в Миргородському повіті. Саме в центральній частині Полтавщини (нині це Полтавська, частково – Чернігівська і Сумська області) зосереджувалася основна територія побутування героїчного епосу. Поза нею дослідники зауважили поширення ареалу думової традиції до таких крайніх пунктів як Глухів (на півночі), Могилівський повіт на Поділлі (на півдні), околиці містечка Городниця на Волині та Кам’янеччина на Поділлі (на заході), територія Харківщини (на сході).
Серед зафіксованих текстів виокремлюють 33 основні думові теми/сюжети («Азовські брати», «Буря на Чорному морі», «Вдова Івана Сірка», «Вдова і три сини», «Вітчим», «Іван Богун», «Іван Богуславець», «Іван
Коновченко», «Козак Голота», «Козацьке життя», «Корсунська перемога», «Маруся Богуславка», «Матяш старий», «Наймит-чабан», «Невільники на каторзі», «Олексій Попович», «Плач зозулі», «Плач невільника», «Повернення
сина», «Повстання Білоцерківщина», «Похід у Молдавію», «Про орендарів», «Розмова Дніпра з Дунаєм», «Самарські брати», «Самійло Кішка», «Сестра та брат», «Смерть Хмельницького», «Смерть козака на долині Кодимі», «Смерть бандуриста», «Соколи», «Хведір Безрідний», «Хвесько Андибер», «Хмельницький та Барабаш»), а з урахуванням пародійних дум та «фальсифікатів» – 50. М. Костомаров поділяє їх на три цикли:
Власне епічні:
а) невольницькі («Невольницький плач», «Азовські брати», «Маруся Богуславка» та ін.);
б) лицарські («Іван Коновченко», «Отаман Матяш старий», «Козак-нетяга»);
Історичні:
«Хмельницький та Барабаш», «Смерть Хмельницького», «Іван Богун», «Похід на Молдавію», «Білоцерківщина» та ін.;
Морально-дидактичні:
«Сестра та брат», «Про удову і синів», «Про Поповича Олексія»;
Соціальні:
«Хвесько Ганджа Андибер».
А) «фальсифікати» («Про Палія і Мазепу», «Похід Серпяги», «Дари Баторія», «Як на славній Україні» та ін.);
Б) пародійні:
а) гумористичні («Про чабана», «Про Михійка», «Про тещу»);
б) сатиричні («Дума горювальника-мужика»);
В) авторські: «Про Сорочинці» (Михайло Кравченко), «Дума-пісня про Україну» (Конон Безщасний), «Дума Соловецька» (Кіндрат Плохий), «Дума про головного Отамана Симона Петлюру» (Михайло Теліга);
Г) «ідеологічні» – «радянський епос» («Дума про Леніна», «Дума про Сталіна» та ін.).
Зацікавленість української інтелігенції народною старовиною пояснювалася бажанням відродити національну самосвідомість і утвердити право на незалежність, яке славетні предки-козаки захищали в запеклій боротьбі.
Серед найвидатніших українських дослідників дум – Михайло Максимович, Ізмаїл Срезневський, Микола Костомаров, Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Катерина Грушевська.
Перше друковане видання дум з’явилося 1819 року.
Збірки творів українського героїчного епосу спочатку побачили світ в Росії (Москва, Санкт-Петербург), пізніше – у Києві, Львові, Харкові, Черкасах, Полтаві, Чернігові, Сімферополі, а також у Франції (Париж), Польщі (Краків), Канаді (Торонто), Німеччині (Лейпциг, Штутгарт), Швейцарії (Женева) тощо. У ХІХ-ХХ століттях були засновані серії видань, у яких публікувалися тексти дум: «Дешева бібліотека», «Дитяча бібліотека», «Шкільна бібліотека», «Бібліотека поета», «Кошові Запорізької Січі».
Найповнішим і найгрунтовнішим серед усіх видань українського героїчного епосу стали укладені Катериною Грушевською два томи «Українських народних дум» (1927, 1931). Його перевидання здійснено лише після відновлення державної незалежності України.
Радянська наука намагалася «переосмислити» значення дум у контексті теорії слов’янського епосу, що призводило до нівелювання їхніх національних особливостей. Дослідники українського героїчного епосу і носії думової
традиції – кобзарі фізично винищувалися радянською владою.
Офіційними науковими центрами досліджень дум у різний час були наукові інституції, джерелознавчі та методологічні комісії Всеукраїнської академії наук: Етнографічна комісія (1924-1934 роки), Комісія історичної пісенності (1924-1930 роки), Культурно-історична комісія (1924-1930 роки), Кабінет музичної етнографії (1921-1936 роки), Інститут українського фольклору (1936-1941 роки), Інститут народної творчості і мистецтв (1942-1944 роки), Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнології НАН України імені М. Т. Рильського.
Віримо, що на нашому сайті Ви знайшли багато нового і цікавого, а, можливо, й стали справжнім експертом та готові передавати знання і традиції українського народу. Щоб упевнитися в цьому, радимо пройти тест.
На сторінці використано матеріали, надані Центральним державним кінофотофоноархівом імені Г. С. Пшеничного, Центральним державним архівом-музеєм літератури і мистецтва України та Прилуцьким краєзнавчим музеєм імені Василя Маслова.