- Автентичні смаки України
- Нематеріальна спадщина
-
Елементи нематеріальної спадщини
- Оперні театри
- Дерев’яні церкви
- Музеї просто неба
- Про проект
- Youtube
UaEn
Створено за підтримки
Google Україна
Раніше в українських селах знання про медицину, хвороби та людське тіло передавалися із покоління в покоління поміж «знаючими людьми»: знахарками, знахарями, шептухами, повитухами.
ДетальнішеБортництво – це лісова форма пасічництва, відома ще з часів Київської Русі. Цей давній промисел зберігся на території українського Полісся до наших часів.
ДетальнішеТрадиційні дитячі ігри мали не тільки розважальну функцію, але й важливу соціалізуючу. Через них дитина опановувала важливі навички дорослого життя.
ДетальнішеЗнання про світ та життя народу
Протягом століть наші предки накопичували знання про навколишній світ та природу. Ці знання складали основу господарсько-побутової культури українського народу, що включає цілий комплекс традицій, звичаїв, обрядів і раціональних практик, які забезпечували сталість життя спільноти та відтворюваності населення в певних природно-кліматичних умовах.
Господарство українців базувалося на традиційному аграрному комплексі, який включав у себе зернове землеробство як основну галузь та пов'язані з ним скотарство і допоміжні заняття: промисли та хатні ремесла. Особливості господарювання визначали характер побуту людей, який знайшов вираження у громадських традиціях, у зовнішньому вигляді та начинні традиційних осель, у харчових звичках, особливостях одягу тощо.
З давнини люди уважно спостерігали за навколишнім світом та явищами природи. Ці спостереження сформувалися у систему знань про всесвіт. Так, знання про погодні явища оформилися у систему народної метеорології, знання про тварин і рослини – у народну зоологію та ботаніку, спостереження за небесними світилами сформувалися у народну астрономію. Передбачення погоди відігравало велику роль у господарській діяльності, від нього подекуди залежала гарна врожайність та умови праці.
Українці передбачали погоду, спостерігаючи за небесними світилами, атмосферними явищами, за рослинами і поведінкою тварин. Зокрема знали: якщо зранку випала роса – буде гарна погода, якщо на небі з’явилася веселка – дощу не буде, якщо дим іде трубою – це на добру погоду, а якщо взимку – буде сильний мороз. На погоду ворожили під час великих календарних свят. Наприклад, вважали: яка погода на Благовіщення, то така буде й на Великдень. Або якщо на Сорок святих мороз уранці, то чекали ще «сорок морозів».
Головним видом господарської діяльності українців було рільництво, і, як доводять вчені, ще з часів Київської Русі воно мало високорозвинений орний характер. Українці користувалися кількома знаряддями обробітку ґрунту: плугом, ралом, сохою. Зернові культури (здебільшого жито й пшеницю) в Україні сіяли двічі на рік: восени (озимина) та навесні (яровина).
До давніх знарядь збирання врожаю належали серп і коса. Зазубреним серпом жали жито, ячмінь та пшеницю аж до 1920-х років. Зжатий врожай зазвичай в'язали в снопи, які потім сушили в копах та напівкопах. Далі зерно очищали від соломи на токах, використовуючи для цього ціп. Зерно зберігали в коморах і сінях. Увесь цикл землеробських робіт супроводжувався обрядами і діями, що, за уявленнями селян, мали сприяти доброму врожаю. Початок жнив нового врожаю припадав на період після купальських свят і відкривався обрядом зажинок.
Коли виходили на ниву, брали з собою хліб «зажинач» та промовляли: «Допомагай, Боже». Перший сніп приносили додому і ставили на покуті, там він стояв аж до Різдва. Під час роботи в полі виконувалися обрядові пісні:
Ой літає соколонько по полю,
А збирає челядоньку додому:
«Іди, іди, челядонька, додому,
Вигуляла все літечко по полю.
Вигуляла все літечко, ще й жнива,
Заболіла голівонька, ще й спина».
Крім того, в Україні були розвинені й інші галузі землеробства, передусім – садівництво, луківництво, городництво. Останнє мало переважно присадибний характер. Вирощували такі овочі, як капуста, морква, ріпа, огірки. Садівництво у всіх регіонах було присадибним, проте при монастирях та у маєтках поміщиків було багато великих садів.
Важливе місце в господарстві українців займало скотарство. У кожному дворі тримали за змогою коней, волів, корів, свиней, птицю. Тварин тримали в загонах, хлівах або стайнях. Улітку худобу випасали, а на зиму заготовляли сіно та інші види кормів. В різних регіонах були поширені породи домашньої худоби, адаптовані до місцевих кліматичних умов. Так, на більшості центральних територій лісостепу вирощували м'ясо-молочну сіру українську породу корів. У Карпатському регіоні була поширена невелика і невибаглива «рашка», або стара гуцульська порода. Господарі добре дбали про гігієну тварин, знали основи ветеринарної допомоги та захисту худоби від хвороб.
Народна архітектура ‒ це галузь культури, яка поєднує раціональні знання та навички в сфері будівництва, а також традиції й вірування народу, пов'язані з житлом і поселенням людини. Будівельні матеріали залежали від природно-кліматичних умов. Якщо на півночі України зазвичай будували з дерева (зрубу), то в центральних і південних частинах країни (лісостепова та степова зони) звичним матеріалом була глина. Покрівельним матеріалом для більшості територій слугувала солома, в Карпатах та деяких районах Полісся для цього використовували дерево (дранку). Класичні українські хати буди досить простими за своїм плануванням.
Ще в першій половині ХІХ століття поширеними були двокамерні житла (хата + сіни), а вже наприкінці століття ‒ трикамерні (хата + сіни + комора). Всередині хати містилися прості меблі та начиння, необхідні для життя родини. Центром внутрішнього приміщення хати була вариста піч, по діагоналі від печі розташовували парадний кут (покуть, Божий кут), під ним стояв стіл та лави. Спала родина на дерев'яному помості (піл) та на печі. Усі необхідні для щоденної роботи знаряддя праці тримали в сінях та коморі. Крім хати, в селянському дворі були інші споруди господарського призначення: колодязь, стайня для худоби, надвірна комора, стодола для зберігання зерна. Зазвичай споруди у дворі розташовувалися хаотично, проте в деяких регіонах існувала традиція будувати всі споруди в один ряд (Бойківщина, Лемківщина, Полісся) та по периметру, зокрема відомими є гуцульські гражди.
та знання про людське тіло і хвороби
До становлення сучасної медицини унікальними носіями традиційних особливих знань, практик та вірувань у сфері медицини, хвороб і людського тіла в селах та містах були народні лікарі та знахарі. Вони зцілювали хворих ліками, виготовленими на основі природних матеріалів: мінералів, продуктів рослинного і тваринного походження. Лікарське зілля заготовляли найчастіше напередодні або в день Івана Купала. Гарним днем для заготівлі трав вважалося 10 травня – свято Симона Зилота (Злотника). Популярними лікарськими травами були аїр, звіробій, блекота, меліса тощо. Вважалося, що хвороби трапляються внаслідок порушення заборон, через «насилання» поганими силами або через раціональні обставини. Українцям були відомі такі хвороби, як «підвій», «уроки», «удар», «чорна хвороба», «волос», «рожа».
Крім ліків, обов’язковими в процесі лікування були магічні ритуали та молитви. Їх знали знахарки, знахарі, шептухи, повитухи, що були в кожному селі. Їх вважали «знаючими», тобто людьми, що мали знання та вміння, недоступні простим смертним. Вважалося, що тексти молитов і рецепти ліків від різних хвороб не можна розповідати випадковим людям, інакше вони втратять свої цілющі властивості. Перед смертю знахарі та знахарки намагалися передати свої знання спадкоємцю (переважно комусь з родичів). Якщо ж цього не сталося, вважалося, що така людина буде дуже тяжко помирати.
традиційні дитячі забави
Гра була важливим способом соціалізації та опанування дитиною необхідних навичок дорослого життя. Саме тому традиційні дитячі ігри часто поєднували елементи групової взаємодії та різноманітні логічні вправи. Існували ігри рухливі («квач», «котик і мишка»), ігри з предметами («пекар», «цурки»), та сюжетно-рольові імпровізаційні ігри (наприклад, «хатки»). Також існували ігри, безпосередньо пов'язані із календарною обрядовістю та господарською діяльністю. Ще у ХІХ столітті іграшок в сучасному розумінні було мало. У грі діти застосовували звичайні побутові та природні предмети і матеріали, подекуди адаптовані до ігрових потреб: палиці, камінці, шматки тканини тощо. Саме так з'явилася усім відома сьогодні лялька-мотанка: для її створення брали обрізки старого одягу, хусток та інше ганчір'я і з них виготовляли («мотали») іграшку, яка імітувала ляльку-немовля або дівчинку. Крім ігрової функції, ляльки мали ще й апотропеїчну (магічну, захисну) функцію. Так, на Поділлі існував звичай вішати в хаті дві колиски. В одну клали немовля, а в другу – ляльку. Вважалося, що тоді чорт вхопить ляльку, а не дитину. Дитячі ігри передають із покоління в покоління елементи культурної спадщини народу, в той же час постійно змінюючись під впливом часу.
Віримо, що на нашому сайті Ви знайшли багато нового і цікавого, а, можливо, й стали справжнім експертом та готові передавати знання і традиції українського народу. Щоб упевнитися в цьому, радимо пройти тест.