Феномен музично-інструментальної культури українців

Гра на традиційних музичних інструментах

– це феномен музично-інструментальної культури українців, який, на відміну від академічного інструментального виконавства, має ознаки архетипового первісно-синкретичного звучання й структурно складається з традиційних народних музичних інструментів, на яких вона виконується, та традиційної інструментальної музики. 

На сьогодні збереглися магічні, символічні, прикладно-утилітарні, пастівницькі, ритуально-обрядові, сигнальні, виробничо-трудові та інші ознаки функцій народних інструментів, а саме: а) інструменти-вабці у мисливстві та пастівництві, дримба і флоєра у мольфарстві гуцулів, трембіта та інші духові в вівчарському та календарно-обрядовому побуті у карпатських горян й частково на Волині; б) гуслі – інструмент епічної традиції, тулумбаси – символ козацької влади, бандура і кобза – атрибути козацького побуту, ліра – інструмент позацерковного духовного співу, скрипка – «хатнього» та розважально-рекреативного (танцювально-приспівкового) музичення. 

На які групи поділяються українські народні музичні інструменти?

Українські народні музичні інструменти, за систематикою Е. Горнбостля – К. Закса, поділяються на чотири групи.

Ідіофони

Дзвінок із с. Скулин (Ков., Вол.), колекція автора

Народні ідіофони (самозвучні): дзвони, дзвіночки, «било», «калатало», тарілки, дримба, «деркач», «рубель і качалка». 

Це група найекзотичніших і найархаїчніших інструментів, де превалює не так музична, як прикладна, сигнально-комунікативна та медитативна функції. Участь дзвонів, дзвіночків у церковному, а бил і калатал у страсних обрядах, а дримби, крім комунікативних діалогів, ще й у лікувально-медитативних сеансах – створює неповторну сонорно-настроєву атмосферу цих ритуалів і дійств.

Калатало-«клапачка» з Підкарпаття (Надсяння, за Т. Левіньською), колекція автора

Дримба гуцульська роботи невідомого майстра, колекція автора

Деркач роботи майстра І. Сидорчука із м. Ковеля (Волинь), колекція автора

Мембранофони

Народні мембранофони (перетинкові, або мембранні): «тулумбаси», «решітко»/бубон, барабан/«бухало»/бубон з тарілкою, «бербениця».

Значно пізніша за походженням група інструментів, поява яких в українському побуті пов’язана передусім з козацьким періодом нашої історії (тулумбаси, «турецькі» двомембранні барабани), колядницьким обрядом («бербениця»/«бичок») та весільно-рекреативними дійствами («решітко»/бубон). У радянський час їхня ритуально-обрядова функція була знівельована (тулумбаси, барабани й бубни) і навіть брутально вульґаризована («бугай»).

Східньо-подільське «бухало» з «довбешкою» і тарілкою, с. Зеленьків (Тальн., Черк.), колекція автора

Бойківський «бубон» з тарілкою, «гавкою» і «дротиком», колекція автора

Козацький тулумбас, колекція НІМ України

Хордофони

Народні хордофони (струнні): цимбали, гусла, народна (старосвітська) бандура, кобза О. Вересая, торбан, гудок, народна скрипка, «бас»/«басоля», колісна ліра. 

Найдавніша і найхарактерніша група музичних інструментів, що становить основу етнічного звукоідеалу українців. Від архаїчних гудків і гусел до трансформованих від них цимбал, бандур, кобз, народних скрипок і басів, разом із спроваджуваною з Європи колісною лірою – цей інструментарій упродовж віків лучив характерні для всього європейського простору звукові комплекси із нашим наспівним мелосом. Навіть дискретне тремолювання насильно впроваджуваних імперською державою азійських домр і балалайок не змогло доруйнувати смичкової кантилени та лагідних щипкових «переборів» бандур і кобз.

Наддніпрянські цимбали з паличками і ключем роботи В. Романова, с. Стайки (Кагарлик, Київ)

Крилоподібні гуслі, реконструкція з ХІІІ ст., майстер – Г. Павліченко

Ліра останнього українського лірника Івана Власюка (Івана Смика), с. Залюття – Ст.-Виж.-Вол., з колекції МТМКМ

Аерофони

Ґайда бойківська, с. Урич (Ск.-Льв.)

Народні аерофони (духові): вільні – «береста»/«луска», «фуркало»; закриті флейти – «очеретина», «теленка», «денцівка» гуцульська, поліські «дудка-колянка» і дудка-«викрутка», волинська «свистілка», бойківська «пищавка», «ґайда», «джоломиґа», «зозулька»/«окарина», керамічні свистунці; відкриті – «флоєра», «фрілка», «свирівка» і «свиріл»; шалмеї – волинський ріг-«бік», «дуда»/«дудки», гуцульський «дідик»/«скигля», бойківська «джоломійка», полтавський та волинський «ріжок», закарпатський «ріжок-трумбетка», «сурма»; труби: трембіти бойківські, лемківські та гуцульські, гуцульські роги, поліська «пастуша  труба»,  ріг, козацька труба та ін.

Ріг гуцульський дерев′яний з колекції Р. Гусак

„Фрілка” роботи невідомого майстра з колекції Р. Гусак

Волинська „свистілка”, с. Велика Глуша (Любеш.-Вол.) роботи майстра Плясуна А. П. з колекції автора

Найчисельніша і темброво-кольористично найрозмаїтіша група інструментів. Екзотика «вільних» так званих псевдоінструментів, пасторально-лірична наспівність «закритих» і темброва глибина «відкритих» сопілкових разом із пронизливим сигнальним тембром традиційних шалмеїв і труб творить буквально небесно-просторову звукову ауру, яка за своїм багатством фактури і мелізматики звучання не має аналогів в традиціях Європи і навіть світу.

Класифікації інструментальної музики усної традиції

Відомі класифікації інструментальної музики усної традиції Миколи Грінченка (структурна, що систематизує жанри за стилем та інтонаційною структурою: архаїчних астрофічних та строфічних – новочасних), К. Квітки (соціально-побутова, що групує народні музичні інструменти та народну інструментальну музику за типами і видами, ансамблями та сферами їхнього застосування), Ігоря Мацієвського (функційна, що поділяє народні музичні інструменти за формою і функцією застосування у різних сферах народного побуту).

Найрозгорнутішими архаїчними астрофічними за структурою і наймасштабнішими за обсягом композиційної побудови й тематичною розвинутістю форми у традиції українців є дума, де інструментальна партія відіграє самостійну функцію, та інші кобзарські жанри строфічної структури: псалми, канти, балади, сопілкові пастівницькі, скрипкові та ансамблеві композиції імпровізаційного характеру з так званою розмитою строфікою. Принцип музичної монотонії цієї музики як один із найрадикальніших магічних засобів впливу на психіку людини утверджує медитаційну силу впливу на слухача великих інструментальних полотен, надаючи своєрідно контамінованого звучання й напрочуд асоціативно і емоційно наснаженого настрою.

До пізніших строфічних приспівково-дансантних форм належать гопак і козачок (вся територія, заселена етнічними українцями та пограничні міжетнічні зони, наприклад: українсько-польські, українсько-білоруські, українсько-російські, українсько-румунські, властиві для території майже всієї Європи; коломийка і гуцулка (Українські Карпати й пограничні з ними підгірські території); полька й фольклоризовані вальсові та народно-фокстротні угрупування.

Де «народжувалися» українські народні інструменти?  

Осередки кустарного виготовлення скрипок, сопілкових та рогів-«абіків» збереглися частково у Карпатах, на Підляшші, Волині та Поліссі; трембіт та дримб – на Бойківщині, Гуцульщині й Мараморощині;  рогів та дуд – лише на Гуцульщині. На решті території України такі осередки або вивелися цілком, або ж мають спорадичний характер. Із фабричних – в традиції вживається лише скрипка та бас зі специфічно збереженими народними способами гри, строю тощо.