- Автентичні смаки України
- Нематеріальна спадщина
-
Елементи нематеріальної спадщини
- Оперні театри
- Дерев’яні церкви
- Музеї просто неба
- Про проект
- Youtube
UaEn
Створено за підтримки
Google Україна
Автор
Людмила БілоусМистецтвознавець, заступник генерального директора з наукової роботи Національного музею українського народного декоративного мистецтва, лауреат Всеукраїнської премії ім. Стефана Таранушенка. Закінчила Київський державний художній інститут (нині НАОМА) у 1972 р. У музеї працює з 1973 р. Автор понад 100 наукових статей і видань з історії українського мистецтва.
П. Тичина
Саме «Троянда» називалася промислова артіль художніх виробів, створена в містечку Решетилівка на Полтавщині у 1922 році на базі майстерні-школи, відкритої у 1905 році з ініціативи Полтавського губернського земства як Решетилівський ткацький навчально-показовий пункт для виготовлення килимів, та роздавальний пункт для видачі роботи майстрам додому. 1926 року він перетворилася на артіль, килими якого стали візитівкою килимового виробництва України. Поряд з фабрикою у 1937 була створена школа майстрів художніх промислів. Килимові вироби з успіхом демонструвалися на виставках у Парижі (1925 р.) та Лейпцигу (1928 р.). Згодом на базі артілі відкрили фабрику художніх виробів імені Клари Цеткін, що працювала до 2003 року. Роками розквіту для підприємства стали 1950-ті – 1970-ті рр. У 1950-х роках на решетилівській фабриці з’явилися так звані «вчені» художники-професіонали (з певною мистецькою підготовкою). Вони у своїй індивідуальній творчості намагалися розвинути і вдосконалити місцеву традицію рослинного килима в міру своїх власних творчих здібностей. Вироби фабрики прикрашали інтер'єри громадських споруд, експортувалися за кордон (до Індії, Китаю, Болгарії, Румунії, Угорщини), експонувалися у Лейпцигу та Брюсселі (1958 рік), Дамаску (1959 рік), Нью-Йорку (1963 рік), Монреалі (1968 рік), Осаці (1970 рік).
У 1970-х роках на фабриці працювали понад 450 майстрів-килимарів. Потужні виробничі можливості підприємства дозволяли створювати, крім традиційних орнаментальних килимів, великі тематичні твори за картинами професійних художників. На базі фабрики діяло Решетилівське професійно-технічне училище, 2002 року реорганізоване в Решетилівський художній професійний ліцей, який досі є основним носієм і центром збереження рослинного килимарства Решетилівського району. Нині фабрика ім. Клари Цеткін припинила своє існування. Вироби цього знаного далеко за межами України підприємства зберігаються в багатьох музеях та експонуються на численних виставках.
Історія традиційного народного килимарства Решетилівського району Полтавської області сягає у глибину століть. Свідчення тому – зафіксовані на даній території археологічні знахідки. Закам’янілі відбитки килимових переплетень, що належать ще до скіфської доби, віднайдені на території сіл Другий Лиман та Підок, Пустовари та Чернещина (курганні групи).
На межі VПІ-ІХ ст. у Середньому Придніпров'ї утворилася ранньофеодальна держава - Київська Русь. До її складу входили і. Вона була заселена сіверянами і полянами. У них теж побутувало килимарство. Згадки про килими зберегли літописи. Так, у Лаврентієвському літописі (977 р.) сказано, що тіло вбитого князя Олега «вмиесоша и положиша на ковре». А в записах арабського мандрівника Ібн-Фадлана (перша половина Х ст.) зазначено, що на території України килимами власного виробництва застеляли лави для померлих. Тобто, килими в той час використовувалися для різних обрядів, або повсякденного вжитку.
Помітного розвитку килимарство набуло за часів козацтва, починаючи з ХVІІ ст. Розвитку цього промислу в Решетилівці сприяв природно-географічний чинник. На широких луках в заплавах річки Говтви випасалися великі отари овець так званої «решетилівської породи». Про них згадував Іван Котляревський у поемі «Енеїда» та Микола Гоголь у повісті «Ніч перед Різдвом». Овеча вовна слугувала не тільки для виготовлення одягу, а й була сировиною для пряжі, з якої ткалися килими.
З XIX ст. на Решетилівщині переважало кустарне виробництво килимів. Майже в кожній хаті був ткацький верстат, на якому виготовлялися двобічні гладкі килими переважно з округлим рослинним орнаментом. Скориставшись тим, що населення мало певні навики, після 1861 р. поміщиця Хряпунова заснувала в Решетилівці ткацьку майстерню. Килимарі зображали традиційні народні візерунки, тому їхні вироби були вишуканими і унікальними.
Сформована впродовж кількох століть стилістика решетилівського рослинного килимарства ґрунтується на принципі побудови орнаменту з мальовничим вирішенням тла й тяжіє до композиційних мотивів прадавніх селянських килимів. Мальовниче вирішення тла виявляється в специфічній техніці ткання «деркання». Вовняні нитки зближених кольорів рівно лягають горизонтальними рядками у пітканні і всі рослинні форми плавно перетікають одна в одну, органічно вплітаючись у фактуру виробу. Велика кількість відтінків помітні лише зблизька, а здалеку вони сприймаються лаконічними суцільними плямами і створюють враження багатющої колірної гармонії форм, ліній, силуетів. Тло наче мерехтить, вібрує, дихає міріадами переплетень на всій площині твору.
Найбільш поширеною схемою є ритмічне розміщення на полі окремих мотивів у вигляді різноспрямованих ламаних гілок із квітами та листям прямими або скісними (в шаховому порядку) рядами. Саме решетилівським килимам притаманна особлива стилізація рослинних квіткових мотивів, що ґрунтується на впливах східної орнаментики. Орнаментика решетилівських килимів виразна, зі згладженими, округленими краями форм (на відміну від подільських, поліських і, тим більше, західноукраїнських килимів, де переважає геометризована, або комбінована стилістика). Силуети стилізованих рослин відзначаються великою кількістю світлих і темних контурів, різної конфігурації і товщини.
Тло килимів з рослинним орнаментом є або однотонним, або має різноманітні відтінки одного кольору, причиною цього є нерівномірне фарбування пряжі та специфіка техніки «кругляння», коли нитки піткання обвивали орнаментальні мотиви і лягали хвилястими лініями. Інколи в орнаментику введено умовні зображення птахів серед гілок та букетів квітів, які заповнюють вільні місця і цим врівноважують композицію або розміщуються в самих квіткових мотивах. Часто можна бачити зображення птаха-пелікана (символу самопожертви), який своїм тілом годує пташенят.
Пишна орнаментація рослинних і анімалістичних форм переважає в так званих панських килимах. Традиційним сюжетом таких килимів є мотив дерева життя, що проростає із зав’язі, вазона або кошика. Квіткові галузки синхронно розгалужуються від центральної стеблини, а велика квітка або суцвіття завершує верхівку дерева.
Виготовляли в Решетилівці і так звані «барокові» килими, малюнок яких має вигляд крупних стилізованих квіткових форм, що розгалужуються по всьому полю симетрично від центру. Середня частина килима виокремлюється гнутою смужкою із завитками (картушем). Колорит решетилівських килимів витриманий у м’якій, спокійній гамі переважно теплих, земляних відтінків. Переважають здебільшого килими з блакитним, золотаво-жовтим або чорним тлом, рідше – з білим, сірим, зеленим і коричневим. Килими виконані на вертикальних ткацьких верстатах (кроснах) технікою «кругляння» (або «гребінцева»). Насиченість орнаментальних форм, їх стрімка динамічність, пластична гнучкість говорять про сміливість вирішення композиції творів, підсилює їх образне звучання.
Ці слова відома килимарниця Наталія Вовк часто чула від своєї матері. На решетилівській фабриці працювала ціла когорта талановитих майстрів. Понад 40 років очолював підприємство Леонід Товстуха.
Головним художником фабрики тривалий час працювала Надія Бабенко. Авторський стиль майстрині легко впізнаваний в буянні квітів, рослин, галузок. Її килим «Дерево життя» (1969 рік), переданий як подарунок від України, прикрашає Блакитну залу головної штаб-квартири Організації Об'єднаних Націй (Нью-Йорк). Леонід Товстуха і Надія Бабенко разом із килимарницями Ганною Бондарець і Домною Єфремовою у 1986 році стали лауреатами Державної (нині Національної) премії України імені Тараса Шевченка.
З 2005 року знайшов своє місце в залі Ради Європи в Страсбурзі й килим Леоніда Товстухи «Народжені рідною землею». В сучасній Решетилівці працює домашня майстерня мистецької родини Пілюгіних, майстерня художніх промислів «Соломія» Сергія Колінченка, килимарському мистецтву навчають в художньо-професійному ліцеї. Традиції решетилівського килима продовжує в своїй творчості син Надії Бабенко – Олександр Бабенко.
Традиції рослинного килимарства селища Решетилівка Решетилівського району Полтавської області у 2017 році внесено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.
Віримо, що на нашому сайті Ви знайшли багато нового і цікавого, а, можливо, й стали справжнім експертом та готові передавати знання і традиції українського народу. Щоб упевнитися в цьому, радимо пройти тест.
На цій сторінці використано матеріали з Національного музею українського народного декоративного мистецтва, фото авторства Костянтина Коваленка, Павла Здоровила, Михайла Андреєва.