- Автентичні смаки України
- Нематеріальна спадщина
-
Елементи нематеріальної спадщини
- Оперні театри
- Дерев’яні церкви
- Музеї просто неба
- Про проект
- Youtube
UaEn
Створено за підтримки
Google Україна
Це невід’ємна частина повсякденного життя українців, засіб збереження української ідентичності.
ДетальнішеКалендарна обрядовість поділяється на зимовий, весняний, літній та осінній цикли, кожен з яких має власне смислове значення і традиційну наповненість.
ДетальнішеЦе обряди, пов’язані з фізичним існування людини: народженням, одруженням, смертю. Тому пологова, весільна, поховально-поминальна обрядовість освячувала перехідні моменти в житті громади та окремої людини.
ДетальнішеЗвичаї українського народу
Велике значення для утвердження національної самосвідомості українців мали народні звичаї, обряди, традиції святкування, які були невід’ємною частиною повсякденного життя і стали засобом збереження української ідентичності. Вони відображають не тільки етнічну своєрідність, але й естетику, моральні цінності, ментальність, історію. Звичаї українського народу пов’язані з традиційним світоглядом, який складався протягом багатьох століть і зберіг ознаки дохристиянських вірувань. Зі зміною умов життя змінювалися й традиції святкування, відбувалася постійна трансформація обрядових дійств, деякі їхні елементи зникали, замінювалися іншими, але основний зміст та сакральний сенс збігалися.
Найдавніша – саме календарна обрядовість, тісно пов’язана з аграрним побутом. Своїм корінням вона сягає первісних, язичницьких вірувань наших предків слов’ян.
Значно пізніше церква сприйняла систему землеробських свят, яка вже склалася, і надала їй християнського забарвлення.
Календарна обрядовість освячувала перехідні або етапні моменти у житті природи або трудовій діяльності людей. Свята й обряди календарного циклу регламентували всі сфери життя українського селянина – виробничу, суспільну, сімейну, а головна їхня мета – відвернути стихійне лихо, вплинути на врожайність. Календарна обрядовість поділяється на чотири основних цикли: зимовий, весняний, літній та осінній. У аграрному календарі українців не було різкого розмежування між сезонами. Календарний цикл насичений безліччю ритуалів і прикмет. Кожне традиційне свято приурочувалося до відповідних видів сільськогосподарської діяльності.
Найрізноманітнішим є літній обрядовий цикл, що тривав від Русалій (кінець травня), Зелених свят (Трійці) до перших свят на пошану нового урожаю (Маковея, Спаса). Літні святкування увібрали в себе два різні мотиви: поклоніння основним стихіям природи, що є життєдайними для землеробів, – сонцю, воді та рослинам; поєднання чоловічого та жіночого начал, продовження роду, а отже – підготовка до осінньої весільно-шлюбної пори.
Центральне місце літнього календаря займає купальська обрядовість, яка поєднує в собі обидва мотиви.
Осінній цикл календарних свят не становить цілісної системи, їхній зміст визначався насамперед завершенням усіх польових робіт та підготовкою до зими. Обрядові дії переважно переносилися у приміщення, набуваючи форми вечорниць. Ключовим святом можна вважати саме Калиту (Андріївські вечорниці як свято на пошану сонця, що йде на відпочинок аж до весни.
Осінні обряди були спрямовані й на родинне життя. З Покрови починалися весілля. Інші свята також були пов'язані з одруженням чи ворожінням на обранців (Дмитра, Введення, Катерини і Андрія). Це й нині користується популярністю при святкуванні відомих народних свят.
Зимовий цикл поєднує землеробські та родинні мотиви. Починається від Введення (4 грудня), коли, за народними віруваннями, «вводиться літо в зиму». Саме від цього дня у розумінні хлібороба починає спочивати земля, яку не можна чіпати лопатою аж до Благовіщення.
Зимові обряди поєднані також з міфами про народження всесвіту, тому найголовнішим взимку є Різдвяний цикл свят (від Святвечора до Водохреща), пов’язаний із відродженням нового сонця. У ньому найбільше обрядодій, якими намагалися забезпечити здоров’я, щастя, достаток. У цей час українці колядували – співали ритуальних пісень, якими сповіщали про народження світу (у християнських колядках – про народження Христа), та щедрували – бажали господарям осель та їхнім домочадцям багатого життя та щедрого врожаю.
Багато обрядів було спрямовано на вшанування роду. У Святвечір дітей виряджали до родичів і близьких з дарунками й кутею, поминали душі померлих. Триває зимовий цикл аж до перехідних свят, які сповіщають про близький прихід весни, – Стрітення та Обретіння.
Весняний цикл календарних свят спрямовувався на закладання майбутнього врожаю, тому важливими були ритуально-магічні дії, пов’язані із закликанням весни, тепла, птахів, дощу (Стрітення, Обретіння, Явдохи, Теплого Олекси, Благовіщення). Умовним початком весни вважають день Явдохи (14 березня), який збігається з початком нового року у слов’ян. Головним же весняним святом у народі завжди вважався Великдень (Воскресіння Христове), який поєднав давні язичницькі та церковні ритуали.
Свято Великодня припадає на весняне рівнодення та символізує перемогу Світла над Темрявою, Дня над Ніччю, Тепла над Холодом. Великодній обрядовий цикл складається зі: Страсного тижня з Вербною неділею і Чистим четвергом; Великодня (Паски) та Світлого (Великоднього) тижня з Радуницею (шанування предків) і Світлим (Волочильним) понеділком.
Весна – також період пробудження людських почуттів, тому обрядовість спрямовувалася й на розваги молоді, ворожіння, оберегові дії, ритуальні співи веснянок, гаївок, водіння хороводів, обдаровування дівчатами хлопців писанками. Поряд із хліборобськими та іншими мотивами у ритуальних співах, хороводах, іграх («Просо», «Воротарі», «Володарі», «Зельман», «Навчу я, навчу», «Зося-чорнуся») простежуються й любовно-шлюбні мотиви – залицяння, сватання, заклики одружуватися, «переспівування» пар, – які відображають надії дівчат на вдале заміжжя.
«Чоловік тричі дивним буває – коли народжується, одружується і помирає»
В обрядовості українців виокремлюють також сімейні свята. Українська сімейна обрядовість охоплює звичаї та обряди, в яких тісно сплелися дії, символи, атрибути, що виникли в різні епохи і мали забезпечити щастя, багатство та благополуччя сім’ї, захистити її членів від злих сил. До традиційної сімейної обрядовості належать обряди, пов’язані з біологічним циклом існування людини: народженням, одруженням, смертю. Відповідно, сімейна обрядовість – пологова, весільна, поховально-поминальна – освячувала перехідні чи етапні моменти в житті громади та окремої людини (вікові ініціації). Ритуали вікових ініціацій належать до великої групи обрядів переходу, метою яких було дати можливість людині перейти від однієї соціальної чи вікової групи до іншої. В ході ритуалів ініціації поетапно відбувалося відокремлення людини від старого оточення, розрив її з минулим, входження до суспільства й колективу заново, але вже в новому статусі.
Поява дитини на світ супроводжувалися обрядами, які складалися з трьох тісно пов'язаних циклів: передпологовий, власне пологовий і післяпологовий. Перші два цикли включали звичаї, уявлення, повір’я, обрядові дії, метою яких було збереження вагітності та забезпечення успішних пологів. Післяпологові обряди спрямовані на охорону і очищення дитини, матері, батька, баби-повитухи, а також приєднання новонародженого до сім’ї, громади, церкви.
Поява дитини на світ у родині була дуже важливою, бо бездітна сім’я традиційно вважалася неповноцінною. Пологовій обрядовості українців властиві залишки язичницьких вірувань із системою символів: вода, вогонь, земля, предмети рослинного і тваринного світу, їжа, питво, вироби з металу. До прикладу, в ритуалі перерізання пуповини на сокирі чи ткацькому гребені; ритуалі «зливок» (очищення водою баби-повитухи і породіллі); першій купелі дитини (куди додавали свячене зілля, мед, молоко, корінь диво-силу, монети).
Важливу соціалізуючу роль для дитини мають й інші родильні обряди – ім’янаречення (мало магічне значення, пророкувало долю людини), народини (свято прилучення новонародженого до свого роду), хрестини (прилучення новонародженного до церкви), та обряди першого року життя – пострижини (для хлопчиків), перше заплітання кісок (для дівчаток).
Весільна звичаєвість є розгалуженою системою обрядів, що супроводжує створення нової сім'ї. Об’єднує три цикли: передвесільний (сватання, заручини, оглядини, домовини, підготовка до святкування), власне весілля та після весілля. Обрядодії, які розтягувалися в часі від декількох місяців до півроку, мали на меті: познайомити між собою родини сватів, добре підготувати утворення нової господарської одиниці і ввести її в громаду, підготувати саму молоду подружню пару до нових суспільних і сімейних обов’язків.
Великою кількістю обрядів обставлена підготовка до весілля. Основними тут були дівич-вечір, випікання головного обрядового хліба – короваю та запросини гостей, які робили окремо в оселях молодої та молодого, оскільки рід ще не поєднався. Після цього розпочиналося власне весілля – драматичне дійство, що супроводжувалося музикою, співами, танцями, іграми, набуваючи характеру народного свята.
До архаїчних елементів весілля належить «комора» – цикл обрядів шлюбної ночі, який зустрічався навіть до середини ХХ століття. Він мав на меті демонстрацію цнотливості молодої (перезву). Важливими елементами весілля є покривання молодої, розподіл короваю та обдаруванням гостей («перепій»). Всі ці етапи весілля є обрядами переходу: приєднання молодої до громади жінок; приєднання невістки до родини чоловіка. Важливою складовою весільної обрядовості є також вінчання – церковне освячення шлюбу, яке залишається актуальним досі. Весільні обряди були своєрідним «посвяченням» двох молодих людей у повноправні дорослі члени громади.
Поховально-поминальна обрядовість складається з похорону та поминок, які супроводжують людину після смерті і спрямовуються як на забезпечення незворотного переходу душі небіжчика у світ предків, так і на охорону живих від шкідливого впливу духу померлого. В українців було заведено допомагати родині небіжчика усією громадою. Коли помирала людина, про це оповіщали всіх родичів та односельців. По закінченні похорону для всіх присутніх влаштовували трапезу (поминки), обов’язковою ритуальною стравою на якій було коливо з вареної пшениці й меду.
За віруваннями східних слов’ян, «небіжчик має ті ж самі потреби, що й жива людина, особливо – потребу в їжі», тому й за поминальним столом для нього ставили ложку, склянку з водою, їжу. Коливо – жертовна «їжа померлих предків» – готувалося також на поминальні дні. Відзначення окремих поминальних днів (три, дев’ять, сорок) пов’язується з народними світоглядними уявленнями про життя та смерть, бо вважалося, що на третій день тіло покидає душа, на дев’ятий – дух, на сороковий же день тіло перестає існувати. Окрім того, поминання усіх померлих родичів відбувалося протягом року у календарні свята (Святвечір, Радуниця) та спеціальні поминальні «батьківські суботи». Поминальні звичаї є яскравим проявом язичницького культу предків на українських землях.
Віримо, що на нашому сайті Ви знайшли багато нового і цікавого, а, можливо, й стали справжнім експертом та готові передавати знання і традиції українського народу. Щоб упевнитися в цьому, радимо пройти тест.
На цій сторінці використано матеріали та світлини з Рукописного фонду навчально-наукової лабораторії з етнології Поділля при кафедрі історії та культури України Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського, Національного художнього музею України, фото авторства Володимира Козюка, Віктора Косаківського, Ірини Батирєвої, Євгенії Гайової.